La svolta di Manyheim. Adattamento strategico e tattico dell'URSS durante la guerra invernale

Alcune settimane prima, il presidente del partito distrettuale di Leningrado Andriy Zhdanov si vantava di consegnare personalmente documenti firmati sulla resa della Finlandia come regalo per il "leader" di compleanno. Questo non era destinato a accadere. Al contrario, nell'ultima settimana di dicembre, gli ospedali di Leningrado hanno riempito i soldati e i vertici con i coscritti feriti e quasi morti dovevano essere guidati dal fronte finlandese a est a Mosca stessa.

Molti sono morti di ferite per questo percorso lungo e doloroso. Il fatto che l'apparato del partito fosse inizialmente considerato una semplice azione di polizia - Stalin stesso disse che non avrebbe impiegato più di due settimane - si rivolse rapidamente all'Armata Rossa con un angolo di guerra. Focus ha tradotto il nuovo testo di Franz-Shtefan Gady, dedicato alle lezioni della guerra finish sovietica (1939-1940).

Quattro eserciti, composti da 21 divisione sovietica del distretto militare di Leningrado, con un numero totale di 450 mila persone, invase la Finlandia al mattino, il 30 novembre 1939, su otto direzioni principali lungo il confine finlandese-sovietico di 1300 chilometri senza avvertimento ufficiale . Finns, sotto il comando di Field Marshal, Karl Gustav Emil Wayheim, un ex ufficiale reale, ha inflitto la prima straordinaria sconfitta dell'Armata Rossa nella battaglia di Tolvayar il 12 dicembre.

Questo è stato seguito da una sconfitta ancora più devastante nelle battaglie su Suomusalm e Rat, che ha avuto luogo in diverse fasi dall'11 dicembre 1939 all'8 gennaio 1940.

Durante queste battaglie, le tattiche finlandesi di "Motti" (improvvisi attacchi sul retro e sul fianco delle colonne sovietiche con una fanteria finlandese ad alta mobile sono state ampiamente utilizzate per circondare, immobilizzare e condividere forze ostili, tagliare le loro comunicazioni e le linee di approvvigionamento e alla fine distruggerli) le truppe ammontavano a circa 22 a 27 mila persone, inoltre, oltre 40 carri armati e altri 270 veicoli furono distrutti o sequestrati.

Poi c'erano altre catastrofi militari. La perdita di molte divisioni sovietiche alla fine di dicembre ha raggiunto il 70%. La propaganda sovietica ha cercato di spiegare questi fallimenti da parte degli Stati Uniti ai 1.

000 dei loro migliori piloti da combattimento e che la principale linea difensiva di truppe finlandesi, la linea di maniera, che è un sistema di bidoni (troppo piccoli e remoti l'uno dall'altro) Più di 145 km di lunghezza, protetto da filo spinato, campi minati, barriere del serbatoio e fossato, era più forte della famosa linea Mazino. Alla fine, la guerra invernale del 1939-1940 si concluse con la vittoria delle truppe sovietiche, così come la guerra dopo di essa.

Tuttavia, le cause di questa costosa vittoria sono state scivolate da molti allora e moderni analisti militari.

Considerando alcuni evidenti parallelismi con l'aggressività russa in Ucraina, tra cui enormi errori di intelligence (l'intelligence sovietica ha ricevuto piani dettagliati per Manyheim nel settembre 1939), una serie di gravi fallimenti militari e lesioni nelle prime settimane di guerra, completano il disprezzo per ogni volta che le persone, e tecniche, scarsa logistica, guida tattica fallita e incapacità di condurre operazioni militari generali, la revisione dell'esperienza sovietica nella guerra invernale può essere tempestiva.

Forse il parallelo più importante tra le due guerre è che sia l'Armata Rossa in Finlandia che le truppe russe in Ucraina hanno dimostrato la capacità di adattamento strategico, organizzativo e tattico, l'Ucraina non ha ancora avuto una diserzione di massa o una resa), il che fa entrambe le forze, Nonostante i gravi fallimenti e le sconfitte, un avversario pericoloso. In realtà, non è necessario cancellare prematuramente le truppe russe in Ucraina.

La differenza decisiva tra il 1939-1940 e il 2022-2023, ovviamente, è il sostegno militare su larga scala dell'Ucraina, che continua, dall'evento, senza il quale l'evento della guerra invernale potrebbe essere ripetuto. La resistenza finlandese continua a catturare analisti, pensatori militari e strateghi: per decenni dopo la fine del conflitto, continuano a ricevere preziose lezioni dalla guerra invernale, supportate dal "desiderio naturale di tifare per coloro che hanno perso".

Non sorprende che questa guerra fosse l'argomento di numerosi ufficiali della NATO per gli ufficiali della NATO. In relazione all'aggressione della Russia in Ucraina, la guerra invernale è diventata ancora più rilevante e allo stesso tempo le discussioni traggono parallelismi tra la coraggiosa resistenza degli ucraini e la sconfitta strategica del 1940.

Tuttavia, molte di queste discussioni hanno un'analisi dettagliata della fase tardiva della guerra e le azioni della parte sovietica vengono spesso ignorate o descritte in modo abbastanza precisamente. La storia di questo approccio risale alle relazioni preliminari e alle valutazioni militari dell'Armata Rossa da parte dello stato maggiore tedesco, che è principalmente concentrato nelle prime settimane della guerra.

L'opinione generale è che l'esercito sovietico ha semplicemente superato i finlandesi, che avevano una carenza critica di munizioni e offerte a causa dei benefici della potenza antincendio utilizzata senza analisi e del numero, mentre "la principale tattica sovietica non è cambiata", come uno ha detto l'autore moderno. Questo approccio, per dirla in modo lieve, non è esaustivo.

Nel giro di poche settimane dopo l'umiliazione della sconfitta da parte dell'esercito finlandese, l'Armata Rossa è stata in grado di ripristinare la sua forza, sviluppare una nuova strategia, adattarsi tatticamente e scegliere un approccio operativo che ha giocato sui punti di forza delle forze sovietiche, garantendo infine la vittoria, sebbene lo sia non ha raggiunto gli obiettivi politici iniziali del regime sovietico. Tuttavia, è stata una vittoria militare.

A livello operativo, il comando sovietico ha deliberatamente scelto la strategia di esaurimento per esaurire metodicamente i difensori finlandesi. A livello tattico, l'uso riuscito della manovra combinata delle forze terrestri sovietiche era la chiave per spostare i finlandesi dalle loro posizioni fortificate lungo la linea di maniera.

Che collegava insieme i livelli operativi e tattici di guerre, è l'enfasi sull'esercito sovietico sull'enorme incendio contro i morti difensori, in condizioni in cui la manovra era estremamente complicata per raggiungere obiettivi-militari-strategici. La combinazione di questi due fattori, non solo un vantaggio quantitativo sovietico, alla fine portò a un crollo relativamente rapido della resistenza finlandese e la svolta di Manhitheim nel febbraio del 1940.

La strategia iniziale sovietica, sviluppata dal comandante del distretto militare di Leningrado, comandante del secondo grado di Ciril Meretskov, forniva un'offensiva da maggiori forze di terra, che doveva sopprimere i difensori finlandesi, rompere la loro difesa e consentire ai sovietici di condurre operazioni nelle profondità del campo.

In pratica, ciò significava che il settimo esercito sovietico doveva sfondare la linea di maniera sul Kareli Isthmus con un colpo frontale e poi trasferirsi rapidamente a Helsinki, e l'ottava esercito sovietico dovette sostenere questa offensiva a nord del lago Ladoga, essendo dentro La parte posteriore della difesa di Manyheim. Gli altri due eserciti sovietici dovevano procedere a nord, ma era chiaro ad entrambe le parti che il corso della guerra sarebbe stato risolto alla Iuctional Karelian.

Questa campagna non dovrebbe essere fuoco. Più tardi, il maresciallo principale dell'artiglieria dell'URSS Mykola Voronov, che è stato incaricato di organizzare la fornitura di munizioni per l'artiglieria sovietica, ha ricevuto un'indicazione dal suo supervisore per calcolare i costi delle munizioni, in base alla durata della campagna per non più di 12 anni giorni. (Stalin ha insistito per condurre una rapida campagna d'urto per poco più di tre settimane).

Uno dei motivi di tale ottimismo, che copriva alcuni ufficiali sovietici e la leadership politica, furono le rapide vittorie delle truppe sovietiche sulle truppe polacche e la sconfitta dell'esercito imperiale sovietico del Giappone su Halkin-Goli nel 1939.

Un altro fattore era la convinzione che Andrey Zhdanov e altri funzionari del Partito comunista di Leningrado hanno distribuito che la quinta colonna e gli elementi della classe operaia in Finlandia si ribelleranno e aiuteranno a rovesciare il governo non appena l'offensiva. Quando, alla fine del dicembre 1939, divenne evidente che l'Armata Rossa non era in grado di condurre una tale campagna di un fulmine in Finlandia, il comando sovietico ebbe una rivalutazione della legge marziale.

Le ragioni del fallimento furono variate, ma includevano il clima duro (l'inverno subartico del 1939-1940 in Finlandia fu il secondo più freddo nella storia del paese dal 1828) e la completa impresa dell'Armata Rossa in tali condizioni invernali, nonché Le condizioni delle condizioni del terreno divise per laghi, fiumi, fiumi e fiumi e paludi, e solo poche strade di suolo che attraversano questo ambiente non remediale, erano estremamente complicate da un rapido formicolio di truppe.

Alla fine, gli attacchi frontali lungo la linea di Manhiim e altre strutture di difesa finlandese si fermarono. Il primo piano di campagna più conservatore, sviluppato dal capo dello staff generale sovietico, Boris Shaposhnikov, ma trascurato da Stalin, che portò a un importante cambiamento nella strategia sovietica nei primi giorni del gennaio 1940, fu ripristinato.

I tentativi di realizzare la dottrina sovietica di una profonda battaglia, basata su profondi colpi corazzati nelle regioni interne del territorio del nemico, furono praticamente fermati. Invece, i sovietici accettarono una strategia geograficamente limitata per l'esaurimento con il centro di gravità su un istmo di litigio stretto - in particolare intorno alla città di Viipuri, un nodo logistico chiave di truppe finlandesi e un cancello a Helsinki.

Lì, l'artiglieria sovietica sopprimeva i difensori finlandesi della linea di maniera con un maggiore potere di fuoco, mentre i veicoli blindati, insieme alla fanteria, avrebbero continuato a sentire la difesa in cerca di debolezze per usarli e grandi composti corazzati venivano tenuti nella riserva per supportare possibili svolte.

Per l'attuazione dettagliata di questa strategia e l'adozione del comando operativo, Stalin fu nominato comandante del primo grado di seme Tymoshenko il 7 gennaio 1940 e il capo dello staff - Georgy Zhukov, vincitore dell'esercito imperiale giapponese in Mongolia. Tymoshenko ha formulato direttamente la sua nuova strategia offensiva: "Nell'attacco frontale, nessun nemico o addirittura diversi nemici e vicino a noi.

La sequenza di attacchi diretti lo costringeremo a drenarsi con il sangue, in altre parole, per perdere ciò che ha meno di Us. Naturalmente, avremo anche enormi perdite, ma nella guerra non dobbiamo contare le nostre perdite, ma la perdita del nemico. " Questa dichiarazione pubblica spesso citata, tuttavia, contrasta con la vera strategia sovietica di stanchezza nella fase successiva della guerra, che è principalmente costruita sulla potenza antincendio e non sulle onde di carne.

Tymoshenko voleva solo chiarire ai Finns che l'Unione Sovietica era pronta per qualsiasi perdita per vincere la guerra. Nella prima settimana di gennaio 1940, il comandante appena nominato ricevette 25 giorni dal comando sovietico per preparare le loro truppe per nuove operazioni offensive di grande scala in Finlandia.

Per dare truppe, l'aeronautica sovietica ha lanciato una campagna di bombardamenti intensivi di 10 giorni per la demoralizzazione di truppe e civili finlandesi, mentre erano in corso una pianificazione e una formazione intensiva. Nel tentativo di preparare le loro forze sul fronte nord -occidentale appena creato (il nome del distretto militare di Leningrado fu abolito) al nuovo round di ostilità all'inizio di febbraio 1940, Tymoshenko apportò rapidamente una serie di cambiamenti organizzativi.

Riorganizzò le sue forze di 600. 000 persone su un istmo kareliano in due eserciti, 7 ° (14 divisioni di fucili) e 13 ° (9 divisioni per fucili) e creò una forze di riserva di sette divisioni sotto il suo comando diretto per utilizzare eventuali potenziali scoperti. Queste forze consistevano in 6 equipaggi di carri armati, 15 campi aerei e forze appositamente create di 40 battaglioni di sci e 200 squadroni da sci.

In totale, 2800 pistole di calibro di artiglieria sono state attratte dal sostegno di queste forze da 76,2 mm a 180 mm. Il comando sovietico supremo ordinò anche l'abolizione del comando collettivo, in cui il commissario politico sovietico poteva annullare le decisioni prese dai comandanti militari, che contribuirono al comando e alla gestione più efficienti. Inoltre, Tymoshenko ha preso provvedimenti per sollevare il morale delle truppe.

In particolare, a metà gennaio sono stati assegnati oltre 2. 600 veterani dei primi combattimenti della guerra (in guerra sono stati assegnati 50. 000 premi per il coraggio e il merito, tra cui 400 titoli dell'eroe dell'Unione Sovietica) . Grazie alla riorganizzazione della parte posteriore sovietica, la situazione con l'offerta di truppe sovietiche è migliorata in qualche modo, sebbene la sua qualità complessiva sia rimasta bassa.

Tuttavia, nel quadro della riorganizzazione nel gennaio del 1940, i soldati sovietici avevano il diritto a razioni di 100 grammi di vodka al giorno. "Si è riscaldata e si è divertita durante il gelo, e grazie ad esso, siamo entrati in battaglia con una leggera anima", ha ricordato un'esercito rosso. Anche le unità anteriori sono state ruotate e hanno ricevuto giorni di riposo e i distretti erano addestramento tattico.

Inoltre, hanno intensificato il lavoro sull'indottrinamento e sulla propaganda, e non così gli slogan del partito come dirette richieste di patriottismo russo e protezione della madrepatria. Il 24 gennaio 1940, Stalin annunciò anche la creazione di battaglioni disciplinari del NKVD, chiamati barriere e aveva il diritto di uccidere i soldati dell'Esercito Rosso per prevenire la diserzione e il ritiro.

Fonti sovietiche hanno affermato che queste misure hanno aumentato significativamente il morale dell'Armata Rossa. Manhitheim ha confrontato le tattiche sovietiche nella fase iniziale della guerra con una "orchestra scarsamente condensata". Tuttavia, ciò significava che tutti gli strumenti per la creazione di tale orchestra dell'URSS avevano già avuto.

In altre parole, Tymoshenko sapeva di avere tutti i componenti per creare un'efficace forza di combattimento in grado di rompere la linea di maniera, costituita da un sistema complesso di campi minati, trincee, bidoni e barriere di filo, usando un incendio ben coordinato e operazioni antincendio indirette . Sebbene gli ufficiali sovietici abbiano soprannominato il nuovo approccio tattico "mordendo la strada", diminuisce il poliedrico approccio di Tymoshenko per migliorare la dottrina sovietica.

Il suo principale schema di attacco su "Manyheim" di Manyheim è stato questo: una targa di artiglieria enorme ma ben coordinata ha dovuto precedere l'attacco delle forze articolari: veicoli blindati con supporto di fanteria, con supporto aeronautico nelle vicinanze nella riserva.

Contrariamente alle prescrizioni della dottrina sovietica del combattimento profondo, che si è concentrato sul raggiungimento di una svolta decisiva con l'aiuto di tutti gli attacchi militari, usando riserve per la svolta per distruggere i centri di approvvigionamento e comunicazione del nemico, nella profondità Il nuovo concetto di veicoli blindati non dovrebbe irrompere nella parte posteriore.

Invece, i veicoli corazzati aspetteranno e aiuteranno ad espandere la svolta sullo sfondo del progresso delle prossime ondate di truppe d'assalto. Se l'attacco si riflette, l'Armata Rossa si sposterà semplicemente la sua offensiva in un'altra sezione dello stretto fronte dell'istmo careliano, indebolendo gradualmente la difesa finlandese.

Tymoshenko sapeva che la chiave del successo tattico era un efficace coordinamento tra le truppe di tempesta, tra cui veicoli blindati e fanteria e unità di artiglieria, nonché aeronautica schierata per sostenere la chiusura. La ragione di ciò era semplice: la meravigliosa potenza antincendio in quanto tale non era in grado di sfondare la difesa finlandese.

La fanteria, senza il sostegno di veicoli corazzati e artiglieria, rifletteva rapidamente gli energici contrattacchi delle unità finlandesi, in particolare i loro gruppi anti -cinturini nella riserva o i difensori finlandesi in armature e bunker ben preparati. Senza l'opportunità di condurre almeno le operazioni tutte elementari -militari c'era il pericolo di una guerra prolungata e le possibilità di intervento dell'Occidente (almeno, secondo Stalin) erano in costante aumento.

Pertanto, come primo passo per migliorare il coordinamento delle azioni di tutti i composti militari, è stato collegato a ciascuna connessione d'assalto del correttore avanzato di artiglieria dotato di nuove attrezzature radio. Ha anche organizzato una formazione sui segnali di divisione per migliorare l'integrazione dell'aviazione e del fuoco di artiglieria.

Inoltre, ha introdotto una rigida modalità di preparazione alle divisioni che guidano l'offensiva, che è stata facilitata dagli accurati sforzi dell'intelligenza sovietica per identificare posizioni e roccaforti finlandesi.

Ad esempio, la divisione del fucile sovietica 123 ° ha condotto un addestramento su scala generale sul layout di strutture difensive finlandesi a grandezza naturale nell'area della strada liahde vicino al villaggio di Summa-la posizione chiave di "linea di maniera", fortificata da due complessi bunker ("milionario" e "papavero"). Fortificazioni in coordinamento con carri armati e artiglieria. Tutti i giunti di assalto leader erano simili.

Molti di questi esercizi su larga scala, che si sono svolti in pochi chilometri lungo la prima linea, includevano anche le fasi del "fuoco da combattimento".

Внаслідок такого інтенсивного режиму навчання в дивізіях, які очолювали наступ на лінію Маннергейма, досягнули початкових навичок ведення загальновійськових операцій, хоча багато недоліків, особливо в базових тактичних навичках та керівництві молодшими офіцерами, зберігалися.

А проте тренування та навчання дозволили Червоній армії, попри негнучкі доктринальні обмеження на нижніх рівнях керівництва та загальну відсутність ініціативи серед молодших та середніх польових офіцерів, функціонувати як злагоджена загальновійськова бойова сила проти стаціонарної оборони у глибині.

Внаслідок реорганізації, проведеної Тимошенком, сектор радянських стрілецьких дивізій на фронті скоротили до півтора кілометра та наситили артилерією. Лише 123-та радянська стрілецька дивізія мала 108 гармат, виділених для сектору атаки на ДОТи "Мільйонер" та "Поппіус".

Сусідня 100-та радянська стрілецька дивізія, призначена для захоплення села Суммар, могла розраховувати на таку вогневу підтримку.

Обидві дивізії входили до складу 7-ї армії, якій доручили прорвати лінію Маннергейма на цій ділянці завдовжки 2 кілометри, розташованій у так званих Вііпурських воротах, названих так на честь стратегічно важливого міста Віїпурі.

Головній радянській атаці на цій ділянці передували 10 днів інтенсивних бомбардувань гармат та радянської авіації, що розпочалися 1 лютого 1940 року, внаслідок них фінські захисники зазнали приблизно 3 тисяч втрат. За 24 години випустили понад 300 тисяч снарядів.

Основний наступ радянських військ на бункерні комплекси та Сумар розпочався об 11:00 11 лютого 1940 року. 255-й радянський стрілецький полк (123-а радянська стрілецька дивізія) за підтримки двох танкових рот атакував бункер "Поппіус".

Радянська піхота та бронетехніка підтримували тісний контакт, а спроби фінів вразити танки пляшками із запальною сумішшю та підствольними гранатами відбили.

Радянські танки наблизилися до бункера і просто перекрили його вогневі точки, змусивши фінських захисників вийти на відкритий простір. Почався запеклий ближній бій. О 13:00 радянські війська захопили бункер.

Тим часом штурм ДОТу "Мільйонер" 245 радянським стрілецьким полком (123 радянська стрілецька дивізія) пройшов менш успішно. Не маючи танкової підтримки через болотисту місцевість, полк загруз у системі фінських траншей. Контратака змусила полк відступити.

Однак успішна атака на ДОТ "Поппіуса" залишила захисників "Мільйонера" в ізольованому положенні.

Після запеклого опору фінів та кількох невдалих контратак бункер остаточно впав перед радянськими військами 12 чи 13 лютого (у фінських та радянських джерелах є розбіжності у точній даті). То справді був ключовий момент війни.

Захоплення цих двох ДОТів поставило під загрозу всю позицію фінів уздовж лінії Маннергейма.

13 лютого радянські війська також прорвали другу лінію фінської оборони — лінію підтримки, розташовану приблизно за кілометр від тилу від основної лінії оборони, застосувавши таку саму тактику комбінованого маневру. Як пише історик Вільям Р.

Троттер у книзі "Зимова війна": "Атаки йшли за методичною схемою: потужні артилерійські та повітряні бомбардування, за якими йшли потужні танкові/піхотні атаки".

Він також зазначив, що радянська піхота, атакуючи на відкритій місцевості, була готова зазнавати величезних втрат: "Незалежно від того, скільки людей і техніки втрачено, атаки повторювалися у відведеному кожній дивізії секторі три, чотири, п'ять разів на день, і щоразу у бій вступали нові радянські частини".

Фінські захисники на цьому етапі зазнавали відчайдушної нестачі боєприпасів, особливо протитанкових снарядів, хоча більшість їх протитанкових гармат шведського виробництва Bofors вивели з ладу через сильне радянське бомбардування або радянську піхоту, що захлеснула їхні позиції, і відчували великі труднощі з підтримкою мережі комунікацій, а втрати повільно, але неухильно ставали непосильними.

Щобільше, після успішних атак на бункерні комплекси, яким передував виснажливий артилерійський обстріл захисників, Совіти знайшли формулу прориву фінських оборонних ліній і крах фінських позицій на Карельському перешийку був лише питанням часу.

Доти, коли наприкінці лютого фінський уряд вирішив розпочати мирні переговори, тимчасова лінія оборони, закріплена за містом Віїпурі, почала сипатися, і дорога на Гельсінкі незабаром відкрилася для радянських загарбників.

Війна тривала ще два тижні, причому у місті Віїпурі йшли тяжкі міські бої.

Там фіни знову продемонстрували свою перевагу в тактиці малої піхоти, оскільки радянським військам вдалося вибити всіх захисників міста лише за три дні до підписання Московського мирного договору 12 березня 1940, що ознаменувало офіційне закінчення 105 днів запеклих боїв у зимовій Фінляндії.

Стратегічна та тактична адаптація Червоної армії, що не залишилася непоміченою фінською армією під час війни, отримала значно менше уваги у післявоєнних дослідженнях, ніж майстерність фінів у тактиці дрібних піхотних груп.

Цьому сприяла концепція "сису" (мужності) та загальні навички ведення Зимової війни, які знайшли свій самий легендарний прояв у "мотті".

Крім того, багато початкових звітів оцінки були засновані на результатах дій радянських військ у перші тижні кампанії, а не на радянських операціях у лютому та березні 1940 року.

Наприклад, німецький Генштаб у своїй оцінці Червоної армії від 31 грудня 1939 року відзначив таке: "За кількістю — величезний військовий інструмент — прихильність "масі". Організація, обладнання та засоби командування незадовільні.

Принципи командування гарні; саме командування, проте, надто молоде та недосвідчене. — Система зв'язку погана, транспорт поганий. — Війська неоднорідні; особистості не грають ролі — простий солдат добродушний, цілком задоволений дуже малим.

Бойові риси військ у важкому бою сумнівні. Російська "маса" не має порівняння з армією, яка має сучасне устаткування й чудове командування".

Німецький Генштаб так і не переглянув свою оцінку Червоної армії після другого етапу війни та поразки Фінляндії, і, як стверджують Майкл Кофман та Стівен Коткін, нацистський шовінізм підбив німецьку стратегію.

Радянські офіцери, відповідальні за початковий провал наступу, такі як генерал-полковник Володимир Грендаль, звинувачували в перших поразках погану підготовку та дисципліну солдатів Червоної армії, приєднавшись до хору тих, хто стверджував, що саме радянська "маса" зрештою стала причиною перемоги у війну.

Як я спробував довести, це в кращому разі спрощення.

Протягом 25 днів у січні 1940 року Червона армія не тільки змогла відновити та реорганізувати свої сили та переглянути стратегію кампанії, а й виробити елементарні навички проведення складних загальновійськових операцій, за допомогою яких можна було остаточно прорвати лінію Маннергейма, зберігши бойовий дух та згуртованість.

На післявоєнній конференції, організованій Центральним комітетом Комуністичної партії у Москві 1940 року з оцінки дій радянських військ Фінляндії, командир радянської стрілецької дивізії коротко виклав основні докази військової ефективності у результаті цієї стратегічної, організаційної і тактичної адаптації: "Величезне значення має така обставина.

Попри складні умови, наші війська опанували цей район. Вони здолали ворога". І саме це, зрештою, становить різницю між воєнною перемогою та поразкою.

Якщо розглядати потенційні уроки Зимової війни для нинішньої України, то головний висновок полягає в тому, що погано навчена, тактично погано керована та оснащена армія призовників справді може стратегічно, організаційно та тактично адаптуватися під правильним керівництвом.

Такі війська можуть досягти рівня майстерності на всіх трьох рівнях, достатнього для того, щоб зрештою здобути військову перемогу над вмотивованішим, тактично кращим (хоча фінська армія так і не освоїла загальновійськові операції в масштабах країни і, хоча вона була хороша в контратаках, загалом не справлялася з наступом), але нечисленнішим та погано оснащенішим противником.

Однак, як сказав один аналітик, "Путін ще не знайшов свого Тимошенка 21-го століття", здатного організувати такий радикальний процес адаптації у російських збройних силах, що нині воюють в Україні.

Проте було б помилкою вважати, що цього не може статися через російську військову культуру, негнучке керівництво, зростання втрат і прихильність до жорсткої доктрини.

Гарне керівництво на рівні роти, батальйону, полку і навіть дивізії було винятком, а не правилом у Червоній армії протягом усієї Зимової війни, і Червона армія, як і раніше, невдало діяла тактично порівняно з фінськими військами.

А проте, Червона армія змогла успішно адаптуватися там, де це було важливим. Сьогоднішні Збройні сили Росії — це Червона армія 1930-х років.

Однак, недооцінюючи цю силу у 2023 році, ми зробимо ті самі помилки, які багато аналітиків Зимової війни зробили щодо сталінських солдатів у 1939 та 1940 роках.

Водночас важливо не повторити помилку німців, яка полягає у виборі неправильних уроків з невдач противника, ігноруванні його адаптацій і успіхів та концентрації на тій частині війни, яка вам подобається, щоб потішити свою зарозумілість, замість того, щоб звернути увагу на перебіг усього конфлікту загалом.